СОБОРНІСТЬ

Відеоблог Олега Вітвіцького.

Ще 22 січня хтось із тернопільських журналістів запитав мою думку з приводу того, як ми маємо готуватись до святкування у прийдешньому році століття від дня проголошення Акту Злуки. Суть моєї відповіді полягала в тому, що СОБОРНІСТЬ є значно глибшим і ширшим поняттям, аніж, скажімо, вшанування річниці у «календарному» форматі.

 

СОБОРНІСТЬ – це матриця, на основі якої не лише формується і стверджується держава, але й повсякденне гідне і чесне життя кожного громадянина. СОБОРНІСТЬ – це наш щодень!

 

Особливо гостро питання СОБОРНОСТІ постало у сучасності, коли триває збройна боротьба за повернення тимчасово окупованих територій на Донбасі, проектуються варіанти повернення в лоно України анексованого Криму.

 

Саме тому СОБОРНІСТЬ уже не сприймається абстрактно, як елемент історичних досліджень чи сторінки із наукових монографій. Вона відчувається по живому, стосується кожного українця: від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Сімферополя, на території глобального Українського Світу.

 

Так, СОБОРНІСТЬ, першочергово – це код нації, це гени, це кров і плоть, це наш щодень! А вже потім – монументалістика і «бронза», імпрези та покладання квітів…

 

Саме тому, зокрема, і у часі наближення до 100-літнього ювілею Акта Злуки, маємо започатковувати і розвивати нові форми, якщо можна так висловитись, прищеплення СОБОРНОСТІ у наше повсякденне життя.

 

Є ряд маркерів, якими можна окреслювати українську СОБОРНІСТЬ.

 

Для прикладу, звернімо увагу на наші ріки. Чимало із них стали справжніми символами. Маленький Збруч, у суспільній свідомості, віддавна асоціюється не лише як річка-кордон, але як символ єдності Західної і Наддніпрянської України. Про Сян і Дон, в силу політ-коректності (можливо й надмірної), ми не доспівуємо під час виконання гімну, але ж вони продовжують жити у його повній версії. Що вже говорити про Дніпро-Славуту, який залишається невичерпним джерелом українськості вже тисячоліття! А тихоплинний Дунай, бистрі Прут і Черемош, срібновода Тиса, чарівна Десна, кришталевий Буг і легендарний Донець… Все це – УКРАЇНА! Все це – СОБОРНІСТЬ! А відтепер – ще й пісня…

КОНКІСТАДОР

Олег Вітвіцький. Відеоблог

Бувають такі особливі хвилини, коли слова народжуються десь у піднебессі, а ти відчуваєш себе інструментом для їхнього запису на папір. Іноді ці слова приходять з музикою… А ще рідше – з Молитвою…

 

Так склалось і цього разу.

 

«І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, відвічна Україно, могутня і соборна!…», – молитовні слова, які у мить героїчного відходу до вічности зринули з вуст Василя Сліпака-«Міфа». Це були кров’ю писані слова із Молитви українського націоналіста, з якими «Міф» влився в лави «Небесного воїнства», залишивши нам взірець мужности і гідности. Це ті слова, з якими боролись і продовжують битись вже кілька поколінь Українських Героїв.

 

Вони, ці слова, кілька днів, після перегляду однойменного фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія, не полишали мене. А згодом, в одну ніч переросли у пісню… Терпку, надривну, але звитяжну… Про Конкістадора… Чомусь, саме в такому образі гордого завойовника і воїна уявлявся мені Василь. А ще, перед очима, зринали кадри із виконання ним фрагменту арії тореадора з опери «Кармен», яку «Міф» виконував, виїжджаючи на розвідку із побратимами-добровольцями. «Тореадор – друг і брат солдату», «тореадор – це і конкістадор»…

 

Так народилась Присвята! Присвята, в першу чергу, Василеві Сліпаку, а в його образі – усім, НАШИМ… Тим, хто у піднебессі, хто вже не повернеться зі своєї, з нашої війни, за кого молимось і продовжуємо боротись ми, сущі…

 

В одному із своїх останніх інтерв’ю Василь Сліпак поділився мрією – заспівати «Ще не вмерла…» на залізничному вокзалі Дніпра о шостій ранку, після війни…

 

У мене, звісно, хоч і голос не такий потужний, проте Василева мрія тепер стала моєю…

 

І я точно знаю, що заспіваю на Дніпровському вокзалі і «Ще не вмерла», і «Розплинуся в Тобі я» рівно о шостій ранку, після війни…