Сирія до війни — країна з тисячолітньою історією та живим духом

Дамаск у 2010 році ще пахнув жасмином і свіжоспеченим хлібом. Вузькі вулички Старого міста гуділи голосами торговців, а туристи з усього світу блукали між римськими колонами та османськими палацами. Сирія до війни була не просто державою на карті Близького Сходу. Це був перехрестя цивілізацій, де араби, курди, християни, алавіти й друзи жили поруч, а економіка повільно, але впевнено зростала.

Населення сягало близько 22 мільйонів. Молодь становила значну частину — майже половина людей була молодшою за 25 років. Країна мала розвинену систему освіти, доступну медицину й відносно стабільну економіку, що спиралася на сільське господарство, нафту та туризм. Багато хто згадує ті роки як час, коли можна було спокійно подорожувати від узбережжя Латакії до руїн Пальміри без страху.

Звісно, режим Башара Асада залишався авторитарним. Політичні свободи були обмежені, а корупція — помітною. Проте повсякденне життя мільйонів сирійців було наповнене роботою, навчанням, сімейними святами та культурними подіями. Саме ця контрастна картина робить тему сирії до війни такою важливою для розуміння того, що було втрачено.

Політичний ландшафт і спадщина Асадів

Після здобуття незалежності в 1946 році Сирія пережила десятиліття нестабільності з військовими переворотами. У 1963 році до влади прийшла партія Баас, а з 1970-го країну очолив Хафез Асад. Його правління принесло відносну внутрішню стабільність, але ціною жорсткого контролю. Після смерті батька в 2000 році президентом став 34-річний Башар Асад. Конституцію швидко змінили, знизивши віковий ценз, і молодий лікар-офтальмолог, який навчався в Лондоні, здавався багатьом символом можливих змін.

Перші місяці навіть назвали «дамаською весною». З’явилися дискусійні клуби, випустили частину політв’язнів. Але дуже швидко двері знову зачинилися. Баас залишилася єдиною правлячою силою, а надзвичайний стан, запроваджений ще в 1963-му, діяв аж до 2011 року. Влада трималася на силах безпеки, армії та мережі лояльних бізнесменів. Сирія до війни була авторитарною державою з елементами ринкової економіки, де політична опозиція майже не мала простору.

При цьому режим підтримував секулярну модель. Жінки мали рівні права на освіту й роботу, хіджаб не був обов’язковим, а релігійні меншини відчували себе відносно захищеними порівняно з багатьма сусідніми країнами.

Економіка: зростання з тінями

Між 2000 і 2010 роками ВВП Сирії зріс приблизно втричі й досяг близько 60 мільярдів доларів. На душу населення припадало приблизно 2800–4000 доларів — рівень нижнього середнього класу за класифікацією Світового банку. Основними стовпами залишалися сільське господарство (близько 17–20 % ВВП) і нафта (близько 25 % ВВП і значна частка експорту). Країна видобувала близько 385 тисяч барелів на день.

Башар Асад проголосив курс на «соціальну ринкову економіку». З’явилися приватні банки, фондова біржа, зросли іноземні інвестиції. Торгівля, будівництво й туризм швидко розвивалися. Інфляція трималася на помірному рівні близько 4,5 % на рік, а курс сирійського фунта був відносно стабільним. Державний борг зменшився з високих показників до більш прийнятних.

Дані базуються на оцінках Світового банку та сирійського Міністерства туризму. Водночас зростання було нерівномірним. Реформи більше допомагали столичним елітам і великому бізнесу, пов’язаному з родиною Асадів. Сільські райони, особливо на сході, страждали від посухи 2006–2010 років. Сотні тисяч фермерів переселялися до міст, створюючи напругу на околицях Дамаска й Дари.

Суспільство і культура: багатоголосся під одним небом

Сирія до війни вражала різноманіттям. Близько 74 % населення становили суніти, 12 % — алавіти, 10 % — християни різних конфесій, решта — друзи, ісмаїліти та невеликі громади. У містах Дамаск і Алеппо століттями співіснували мечеті, церкви й навіть синагоги. Християни могли вільно купувати землю й будувати храми — явище рідкісне для регіону.

Освіта була майже універсальною. Близько 90 % дітей відвідували школу, рівень грамотності сягав 80–90 %. Дівчата отримували освіту нарівні з хлопцями. Медицина теж показувала прогрес: дитяча смертність знижувалася, а доступ до базових послуг був кращим, ніж у багатьох арабських країнах з подібним рівнем доходу.

Культурне життя вирувало. У 2008 році Дамаск отримав титул Арабської столиці культури. Алеппо славився кухнею, яку багато хто вважав найкращою на Близькому Сході. Старі базари — Сук аль-Хамідія в Дамаску та величезний критий Сук аль-Мадіна в Алеппо — були живими музеями під відкритим небом. Тут продавали все: від шовку й спецій до мила й ювелірних виробів.

Туризм став справжнім драйвером. У 2010 році країну відвідало понад 8 мільйонів іноземців — більше, ніж Австралію того ж року. Доходи сягали майже 8,4 мільярда доларів. Люди їхали дивитися на Пальміру, Крак-де-Шевальє, Умайядську мечеть і пляжі Середземного моря. Держава вкладала кошти в інфраструктуру, і здавалося, що галузь лише починає розкриватися.

Повсякденне життя і приховані тріщини

Звичайний сирієць у 2010 році міг працювати на державному підприємстві, у приватній крамниці чи на фермі. Безробіття офіційно трималося близько 8–10 %, але серед молоді воно було вищим. Багато хто відчував, що економічні реформи обходять їх стороною. Корупція, особливо серед оточення президента, викликала роздратування.

Посуха завдала сильного удару. Східні провінції втратили врожаї, худобу, джерела води. Сотні тисяч людей переїхали в міста, де вже й так відчувалася напруга. Соціальні мережі й супутникове телебачення принесли нові ідеї. Молодь бачила успішні повстання в Тунісі й Єгипті й починала ставити питання.

Проте до березня 2011 року масових протестів у Сирії майже не було. Країна здавалася острівцем стабільності в регіоні. Багато хто вірив, що Асад зможе утримати контроль через обережні реформи. Сирія до війни залишалася складною мозаїкою: зовнішня стабільність, внутрішня напруга, багата культура й економіка, що зростала, але не для всіх однаково.

Сьогодні, озираючись на ті роки з перспективи 2026-го, особливо чітко видно, наскільки крихким був цей баланс. Культурна спадщина, яку тисячоліттями створювали різні народи, опинилася під загрозою. Економіка, що давала надію, зруйнувалася. А люди, які просто жили своїм життям — ходили на роботу, виховували дітей, відвідували базари й мечеті, — опинилися в епіцентрі однієї з найтрагічніших історій XXI століття. Пам’ять про ту Сирію — не ностальгія за режимом, а нагадування про те, якою різнобарвною й живою була країна до того, як усе змінилося.