Барський Борис Володимирович: клоун, який пише вірші

Коротко

• Народився 22 вересня 1959 року в Одесі. За освітою інженер-фізик з атомної енергетики, за фахом — актор, режисер і поет.
• З 1984 року — провідний артист комік-трупи «Маски». Саме його вуса й пластику більшість глядачів впізнають навіть у німому кадрі.
• Народний артист України (2009), до того — заслужений артист України (2002). Директор одеського театру «Дім клоунів» на вулиці Ольгіївській, 23.
• Під час повномасштабного вторгнення залишився в Одесі. Театр працює для цивільних, переселенців і військових на реабілітації.
• Пише вірші й п’єси, грає в кіно, гастролює. Одружений з 1980 року, має доньку, онуку, пережив смерть сина.

Якщо ви шукаєте «Барський Борис Володимирович», то майже напевно бачите перед очима одне й те саме: чорні вуса, білий грим, трохи здивований погляд людини, яку щойно спіймали на гарячому. Це не випадковий образ. За сорок років сцени він став одним із найвпізнаваніших облич одеського гумору — і водночас одним із найменш «розкручених» як окрема зірка. Люди пам’ятають «Маски-шоу», а прізвище Барський згадують другим-третім, після Делієва. Це несправедливо, але так буває з ансамблевими акторами: їх люблять усім складом, а біографію читають пізніше.

Борис Володимирович Барський — український актор, режисер, поет, народний артист України. Учасник комік-трупи «Маски» з 1984 року, режисер і директор театру «Дім клоунів» в Одесі. Закінчив факультет атомної енергетики Одеського політехнічного інституту, потім режисуру естради. Зіграв майже в усіх серіях «Масок», знявся в українському кіно, видав кілька поетичних збірок. Живе і працює в Одесі.

Далі — не глянцева «історія успіху», а нормальна людська траєкторія: політех, студія пантоміми, філармонія, телебачення, власний театр, війна, сцена, яка не закрилася. І трохи про те, чому клоун із вусів виявився ще й директором, автором п’єс і людиною, без якої «Маски» виглядали б інакше.

Дитинство, політех і випадкова фізика

Одеса, 22 вересня 1959-го. Місто тоді ще не було брендом для туристичних гідів, зате вже було місцем, де жарт вважався формою ввічливості. Барський виріс у цьому повітрі. Про «акторську династію» говорити нічого: шлях на сцену в нього не спадковий, а швидше впертий.

У 17 років, за його пізнішими розповідями, кар’єрного плану майже не було. На енергетичний факультет він пішов не з любові до реакторів. В одному з інтерв’ю зізнавався: спочатку тягнуло за дівчиною, яка туди вступала, а потрапив на атомну енергетику, бо прохідний бал виявився нижчим. Звучить як анекдот, і, може, трохи ним і є. Але диплом 1981 року — річ цілком серйозна: факультет атомної енергетики Одеського політехнічного інституту, інженер-фізик.

Три роки після інституту працював у Південному центрі стандартизації та метрології. Паралельно ходив у студію пантоміми. Ось тут уже ніякого випадку. Пантоміма в пізньому СРСР була окремим материком: Полунін, «Лицедії», одеські студії, філармонійні новорічні програми, де клоунаду ще терпіли як «естраду». Барський пізніше казав, що на кожній сесії в політесі йому натякали: ти не своїм ділом займаєшся. У практиці це впізнавана історія. Технічний диплом у людини з пластикою й гумором часто працює як внутрішній доказ: я можу інше, але обираю оце.

З 1981-го по 1984-й він ще формально інженер. Потім розмова з роботодавцями закінчилася формулою на кшталт «піду працювати на інший фронт — артистичний». Далі — гастролі, зокрема з В’ячеславом Полуніним, якого Барський називає одним із учителів. 1984 рік: комік-трупа «Маски» при Одеській філармонії. Георгій Делієв уже збирає ядро. Барський заходить туди не статистом.

Що дав фізичний диплом клоуну

На перший погляд — нічого. На другий — відчуття конструкції. Пантоміма любить точний розрахунок: крок, пауза, падіння, погляд у камеру на півсекунди довше, ніж «по-людськи». Одеський гумор часто тримається на логіці, доведеній до абсурду. Інженерне мислення тут не заважає. За спостереженнями, коли переглядаєш старі «Маски», Барський рідко «розмазує» етюд. Він його збирає, як вузол: зав’язка, збій, фінал. Не всі клоуни так вміють. Дехто живе чистою стихією. Він — стихією, в якій є креслення.

• 1981 — диплом політеху, атомна енергетика.
• 1981–1984 — робота інженером і паралельна студія пантоміми.
• 1984 — трупа «Маски», філармонія, гастролі.
• 1992 — режисура естради та масових вистав (Державний інститут театрального мистецтва, майстерня А. Ніколаєва).

Друга освіта прийшла вже коли він був діючим артистом. Це важливо: режисерський диплом у нього не «замість сцени», а поверх неї. Звідси пізніше — власні п’єси, поетичні вечори, директорство в театрі, де треба і грати, і утримувати дім.

«Маски-шоу»: німе кіно, яке всі пам’ятають

Комік-трупа «Маски» склалася в Одесі в першій половині 1980-х. Художній керівник — Георгій Делієв. Ядро, яке потім пішло в народ: Делієв, Барський, Володимир Комаров, Олександр Постоленко, Наталія Бузько, пізніше Евеліна Бледанс та інші. Спочатку — сцена, пантоміма, клоунада. Потім — телебачення. З 5 вересня 1991 року в ефір виходять перші нарізки виступів. 1992-го формат стає серіалом у стилі німого кіно.

Німе кіно — ключове слово. «Маски-шоу» майже не потребували тексту. Гримаси, костюми, музика одеського композитора Костянтина Пенчковського (та сама «Тумба» на заставці), сімейка диваків, лікарні, армія, ремонт, банк, опера. Серіал показували десятки каналів, його розуміли без перекладу. Саме тому трупа їздила Європою, Азією, Латинською Америкою, і скрізь спрацьовувало одне й те саме: тіло смішніше за репліку.

Барський зіграв майже в усіх випусках. Скільки їх «майже всіх» — окрема плутанина. Українська Вікіпедія пише про близько 80 серій; кінобази рахують епізоди інакше, і цифри стрибають. Для глядача це не має значення. Має значення інше: він не був «одним із натовпу в гримі». У нього була своя пластика й свій тип — часто інтелігент у клоунському костюмі, чоловік, який ніби випадково потрапив у цирк і вирішив не виходити.

Чому саме вуса

З 16 років він їх не збриває. Це вже не деталь іміджу, а частина обличчя, яке країна запам’ятала в 1990-х. Білий грим, чорні вуса, брови будиночком. Навіть коли на екрані п’ятеро клоунів одночасно, око чіпляється за нього. Помічав це ще в дитинстві, коли «Маски» крутили по телевізору без оголошення імен: Делієва впізнавали за енергією ведучого, Барського — за вусами й трохи «науковим» виразом обличчя. Ніби професор, якого перевдягли проти його волі.

Формат протримався до 2005–2006 років. Далі канали змінили закупівлі, «Маски-шоу» як телепродукт зупинилися. Права на серіал пішли своїм юридичним життям, актори згодом казали, що за повторні покази гонорарів не отримують. Типова пострадянська історія: хіт належить не тим, хто в кадрі. Трупа пішла в театр. І це, якщо чесно, виявилося для Барського органічнішим, ніж нескінченні телеепізоди.

• Стиль — німе кіно, клоунада, гротеск, сімейні й побутові сюжети.
• Лідер і режисер проєкту — Георгій Делієв.
• Барський — провідний артист складу з моменту філармонійного періоду.
• Після закриття телеверсії трупа не розпалася, а зібралася в «Домі клоунів».

Телебачення зробило їх народними. Театр повернув контроль. Різниця принципова: у серіалі ти залежиш від ефіру й продюсера, у власному залі — від того, чи прийде глядач на Ольгіївську.

Дім клоунів: не музей, а робоча сцена

У березні 2003 року в Одесі, в приміщенні колишнього кінотеатру «Дружба» на вулиці Ольгіївській, 23, відкрився театр комік-трупи «Маски» — «Дім клоунів» (інколи пишуть «Будинок клоунів»). Дата в афішах плаває між 8 і 28 березня, тож точніше говорити про березень 2003-го. Барський — режисер і директор цього театру. Делієв — художній лідер трупи. Тексти багатьох вистав пише саме Барський.

Це невеликий, камерний простір. Стіни в фотографіях, афішах, картинах Делієва, подяках, нашивках. В інтерв’ю Барський показував листи від військових частин, був і лист із подякою від Валерія Залужного, автограф Олександра Усика. Не для понту в кабінеті — для нагадування, навіщо зал ще відкритий. Слоган театру, який вони самі проговорюють: гумор лікує і подовжує життя. Звучить м’яко. Під час війни звучить уже не як реклама.

Репертуар за роки змінювався, але логіка тримається: поетична комедія, клоунада, переспіви класики. Серед назв, які згадують самі артисти й одеська преса — «Орфей і Еврідіка», «Дикун Forever, або Кілька слів на захист печерної людини», «Дон Жуан», «Одеський підкидьок», «Руде місто», «Єврей та Еврідіка», вечори поезії Барського, акторські капусники. У лютому 2026-го трупа возила комедійного «Ромео і Джульєтту» Ізраїлем: текст Барського, режисура Делієва, у Ромео — він сам.

Як туди потрапити і чого чекати

Адреса проста: Одеса, Ольгіївська, 23. Квитки шукайте на українських сервісах афіш, не на випадкових перекупах. Зал невеликий, тож «прийду під двері» спрацьовує не завжди. Якщо ви чекаєте нарізки з телевізора 1994 року — буде розчарування. Жива вистава Барського ліричніша, щільніша, з віршами всередині комедії. Він сам визнавав: у «Дикуна» додавав більше поезії, ніж «можна». Глядач 1990-х приходить по маски, а виходить із текстом.

1. Перевірте афішу театру «Маски» / «Дім клоунів», не загальне «одеський цирк».
2. Закладіть час на сам будинок: там є що розглядати до дзвінка.
3. Не тягніть дітей на вечір поезії, якщо обіцяли «клоунів як по телевізору» — формати різні.
4. На благодійні покази для військових квиток «з вулиці» може бути закритий. Це нормально.

У практиці найчастіша помилка гостя з іншого міста — плутати «Дім клоунів» із великою філармонією чи оперним. Це камерна сцена. Сміх тут чути впритул. І якщо зал мовчить перші десять хвилин, Барський це відчуває шкірою: одеська публіка підказує й перебиває, публіка з евакуації сміється тихіше. Він про це говорив прямо.

Кіно, телебачення, ролі поза гримом

«Маски» закрили його в клоунському амплуа так щільно, що багато хто дивується: він ще й у ігровому кіно знімався. Знімався. Не завжди головними ролями, часто — характерними. Це типова доля пантоміміста в художньому фільмі: режисер кличе «на фактуру».

Окремо — телевізійні проєкти поза «Масками»: «Ігри патріотів», «Зоряний дует», «Танці зі зірками». Там він уже не німий персонаж, а впізнавана публічна фігура. Для актора його типу це пастка й шанс одночасно. Шанс — бо ім’я працює. Пастка — бо після клоуна глядач важко приймає «просто чоловіка в піджаку».

У «Івані Силі» (2013, режисери Віктор Андрієнко та Ігор Письменний) Барський з’являється в клоунському костюмі поруч із Володимиром Комаровим. Для українського сімейного кіно того періоду це була рідкість: не завезений серіальний гумор, а свої «маски» всередині закарпатської історії про силача. Роль невелика. Але для глядача, який виріс на серіалі, кадр спрацьовує як пароль.

Поет, якого не чекали від клоуна

Барський пише вірші давно, і це не «хобі зірки». Енциклопедія сучасної України фіксує збірки ще з 1990-х: «Ліричні вірші про любов до різноманітних жінок» (Одеса, 1994 і 1996), «Ліризми Бориса Барського» (1998), «Бальзам для мізків» (2004), «Ліризми» (2005). Пізніше з’являються «Понарошки» — книжка, яку він адресував і дітям, і дорослим, — і проза «Чорні котики» (2011). Вікіпедія каже про сім збірок. Назви в різних досьє трохи пливуть, бо частину він видавав малими накладами, частину возив на гастролі сам.

Є ще п’єси — кілька текстів для власної сцени — і ліричний музичний альбом «Левовий кашель». Поезія в нього іронічна, тілесна, з раптовим ліричним зривом. Він якось читав вірш, написаний на зйомках «Масок на пікніку», про Наталю Бузько в гамаку. Закінчується пантомімічним трюком: хотів бути вітром і метеликом, але навіщо йому людина зі зміщеним хребцем. Дружина, каже, перша слухачка. Коли писав «про кохання», вона перепитала, чи про неї. Він відповів, що ні. Вона видихнула: «Слава Богу».

Це і є його інтонація. Не пафос «артист і поет», а побутовий ліризм, який не соромиться бути смішним. На сцені «Дому клоунів» вечори поезії Барського — окремий жанр, не додаток до клоунади. Люди, які приходять «подивитися на вуса», інколи залишаються саме через текст. За досвідом розмов із тими, хто був у залі: найсильніше здивування не «він смішний», а «він ще й це вміє».

Родина, втрата, довгий шлюб

З дружиною Наталією (1958 р. н.) він разом із 1980 року. Познайомилися в студії пантоміми: вона була його костюмеркою, за освітою хімік, працювала в одеському науково-дослідному інституті. У 2025-му відзначили 45 років шлюбу. Для артистичного побуту це вже не «мила деталь», а рідкість. Костюмерка, яка знає, як сидить клоунський комір після двадцятого виходу на біс, — це не просто «дружина зірки».

Донька Анастасія народилася 1983-го. Син Костянтин — 1984-го, помер 2010-го, у 25 років, після хвороби. Барський говорив про це без формул. «Час не лікує. Це завжди залишається в тобі». І далі — про матерів хлопців, які зараз на фронті: він їх розуміє не з плакатів. У квітні 2022-го став дідусем, донька народила дівчинку. Одеса, війна, онука — усе в одному році, без пафосного монтажу.

Навесні 2026-го трупа прощалася з Володимиром Комаровим — багаторічним партнером по «Масках». Барський казав, що знав його з 16–17 років і не вважає, що прощаються остаточно. Для людей, які дивилися серіал сім’єю, це вже не «новина шоубізу». Це дірка в складі, який здавався вічним, бо грим не старіє так, як обличчя.

Війна, Одеса, сцена без світла

Позиція зафіксована коротко й без двозначності: Барський засуджує російську збройну агресію проти України. У 2022-му він не виїхав. Театр спочатку закрився. Він описував ті тижні майже фізіологічно: ходиш з кута в кут, їси, лежиш, набрав п’ять кілограмів, а в виставі «Дикун» треба залізти в кошик для білизни — і вже не пролазиш. Актори, казав, як плодові дерева: не знімаєш урожай — дичавіють.

Приватний статус театру допоміг відкритися без довгої бюрократії. Спочатку — кілька показів без реклами. Зал зібрався. Потім — «Руде місто» при свічках і ліхтариках, коли світла не було. Волонтери привозять на вистави військових, які в Одесі на реабілітації. Після фіналу зал встає не тільки акторам — хлопцям у залі. Барський дякує їм з кону: завдяки вам ми можемо дихати, усміхатися, дивитися одне одному в очі. За роботу театру в цей період українські медіа згадують відзнаку «Гордість нації» (2022) за допомогу ЗСУ.

Окремо — мова. Він з Одеси, років говорив і грав у просторі, де російська була побутовою. Сам формулює так: родина українська, все життя розмовляли двома мовами, людину слід судити за вчинками, а не за мовою. У 2025-му його публічне звернення щодо збереження пам’ятника Пушкіну в Одесі викликало хвилю критики. Це частина його публічної біографії, її не викреслиш. І її не варто робити єдиним мірилом людини, яка залишилася в місті, відкрила зал для військових і не поїхала «захищатися» в інший бік кордону. Вчинки й заяви живуть поруч. Глядач має право бачити обидва.

Що в нього змінилось у гуморі

Після 2022-го він свідомо прибрав чорний, кровний гумор. Не з цензури — з відчуття залу. Люди приходять не «поржати з кінця світу», а згадати, що душа ще дихає. Його формула з інтерв’ю: сміх — це коли душа ще дихає. Пафосно, так. Але в залі без світла, де грають «Руде місто», це вже не цитата для афіші.

• Не виїхав з Одеси після 24 лютого 2022-го.
• Відновив покази в «Домі клоунів», зокрема благодійні для ЗСУ й переселенців.
• Відмовився від темного гумору на користь того, що «лікує».
• Мрія, яку повторює вголос: після перемоги станцювати гопака всім театром і всією Одесою.

Гопак як фінал — дуже його жест. Не патріотичний плакат, а тіло, яке знову може бути смішним без оглядки на сирену.

Звання, відзнаки, місце в цеху

Заслужений артист України — 2002 рік, так подає Енциклопедія сучасної України. Народний артист України — серпень 2009-го. Член Національної спілки кінематографістів України (з 2002-го). Директор театру «Маски» / «Дім клоунів». Це сухий реєстр. За ним — сорок років, у яких не було окремого «прориву на Москву» як самоцілі й не було зради Одеси як адреси.

На тлі українського гумору 1990–2000-х Барський стоїть окремо від КВН-шкіл і стендапу. Його школа — пантоміма й клоунада. Це ближче до європейського вуличного театру, ніж до телевізійного куплетництва. Тому «Маски» так легко їхали за кордон: жарт не треба було перекладати. І тому зараз, коли стендап говорить текстом про війну, його сцена все ще вміє говорити тілом.

Як дивитися Барського зараз

Якщо ви прийшли з пошуку прізвища — три нормальні наступні кроки, без фанатизму.

1. Перегляньте два-три класичні випуски «Маски-шоу» не як ностальгію, а як школу пластики: дивіться, що робить він, коли не в центрі кадру.
2. Якщо будете в Одесі — «Дім клоунів», Ольгіївська, 23. Краще вистава за його текстом, ніж випадковий концерт «зірок 90-х».
3. Прочитайте хоча б одну збірку «Ліризмів» або «Понарошки». Без цього портрет кульгає: клоун без вірша — лише половина обличчя.

Не шукайте в ньому «рупора покоління». Він цього не тягне і не обіцяє. Шукайте точну роботу актора, який сорок років тримає амплуа, не давши йому себе з’їсти. Вуса залишились. Маска — робочий інструмент, не схованка. Місто — те саме.

Борис Володимирович Барський і далі грає. У 66 йому вже можна було б жити на повторі старих серій. Він обирає зал, інколи без світла, інколи з військовими в першому ряді, інколи з «Ромео» в чужому місті. Якщо вам потрібен один критерій, чи варто витрачати вечір — ось він: людина досі виходить, і це все ще живий театр, а не телевізійний музей. Квиток, збірка віршів або просто уважний перегляд однієї старої «Маски» — уже достатньо, щоб побачити не картинку з заставки, а актора.