Андрій Біндас показує зелених красунь, яких висаджував двадцять років тому. Нині стрункі сосни височіють рядами в Стіжоцькому лісі. Чоловік пройшов шлях від лісоруба до директора підприємства. За його керівництва каже, дерев садили більше, ніж вирубували. Близько 15 тисяч саджанців сосни, модрини й дуба висадив сам.
Після 15 років у лісовому господарстві взявся за управління в органах місцевого самоврядування Кременецької міської ради. Згодом працював в україно-польському підприємстві «Мікоген». Виробництво міцелію для вирощування печериць на Кременеччині запускали з нуля. Таке ж, але більш сучасне, збудував на Миколаївщині.
– Створили потужне підприємство, яке дало понад півтори сотні робочих місць і зачепило суміжні галузі: сільське господарство, автомобільні перевезення, логістику і так само дало надходження до бюджетів різних рівнів, – розповідає Андрій Біндас.
З початком бойових дій на Сході України повернувся з півдня додому. Хотів іти на фронт добровольцем разом зі шваґром. Аби рідні не хвилювалися за обох одразу, йшли на війну почергово.
Два роки і сім місяців захищав українські кордони у складі 44-ї тернопільської артбригади поблизу Попасної. Спочатку був водієм-електриком. Та від звичайного солдата підіймався щаблями військових звань аж до сержанта.
Війна забрала життя багатьох побратимів Андрія. Нині їх імена викарбувані на гранітних плитах в капличці-пантеоні. Невеличкий храм, у якому живе пам’ять про Героїв, – єдиний в Україні. Збудований він у рідному для бійця селі Лішня. Щороку сюди приїжджають сотні родин загиблих. Тут знаходять спокій і розраду.
– Найперше, це місце, щоб вони зупинилися, заспокоїлися в молитві, щоб їхня рана знайшла тут лік, – протоієрей, клірик Тернопільсько-Кременецької єпархії ПЦУ, волонтер, капелан Андрій Любунь.
Три дні прочани моляться, п’ють воду з джерела Святої Анни, спілкуються.
– З речей, які приносять їм до сьогодні смерть і горе вони, вони вдихають їм мирне життя от роблять такі розписи. Розмальовують камінці, дехто вказує свою місцевість, от Чернігів, – показує Андрій Біндас.
Будучи на фронті Андрій захотів подарувати образ Богородиці, як подяку за збережене життя. За порадами священника Андрія Любуня вирішили намалювати святих на престольній стіні. Художники розписували каплицю три тижні, завершили іконостас за декілька днів до прощі. Поблизу каплички ще десять років тому заклали камінь на будівництво духовного центру. Та час диктує інші плани. Пан Андрій мріє про створення реабілітаційного центру для бійців.
– Ми ще не знали і не вірили, що в нас буде війна, що буде потреба у таких комплексах реабілітаційних. Площі вистачає, тут ми проводимо табори для пластунів, там маємо місце для прийому їжі, годуємо родини загиблих, паломників, які приїжджають сюди.
Учасники бойових дій зможуть оздоровитися завдяки іпотерапії. П’ять норовливих коней уже осідлали, їх тренують для верхової їзди. У старезні дупляві липи, що неподалік каплиці, заселять бджіл. Згодом мед, прополіс, віск і навіть бджолину отруту використовуватимуть для профілактики та лікування хвороб.
У Лішні воїни зможуть безпечно гуляти лісом, збирати гриби й чорниці і просто відпочити душею. Після війни повертатись до звичного життя, зізнається Андрій, важко. Та чоловік наводить приклад раніше окупованого містечка Попасне. Одразу після його звільнення українськими військами місто почало жити заново.
– У місті Попасна працює фонтан, покладені асфальти, стоять будинки, які були розбомблені і їх відновлюють. Тут, на жаль, такого нема і фронт за півтори тисячі кілометрів, міни не свистять, снаряди не падають, – Андрій Біндас.
У нас можливо втілити значно більше, впевнений пан Андрій. Єдине – потрібно працювати чесно.
– Потрібно навести лад, все має функціонувати, як у війську, чітко. Без надриву і героїзму кожен має виконувати свої функціональні обов’язки, – Андрій Біндас.
Андрій Біндас вірить, що в рідному краї вдасться збудувати краще майбутнє для нащадків. Бо служив чоловік не марно.
