72-річна вчителька Ганна Годована з села Горішня Слобідка розповіла, як в її хаті пережили Covid-19. Вона не бачить, її чоловік Олексій Васильович не ходить уже 27 років. Нині йому 75 років. На старості довелося обом ще й коронавірус перенести. А приніс ту «заразу», каже Ганна Львівна, онук з роботи, за ним злягла і дочка Ярослава.
– Ми ні з ким не контактували, бо то вже був карантин, дочка була вдома, а от внук ходив на роботу. Напевне приніс він. Я казала йому залишися вже вдома. А він відповідав, що на роботі чужих не впускають. Та якось в п’ятницю прийшов, а в понеділок у нього температура 37,7. Ми не сподівалися, що то коронавірус, але в четвер втратив нюх внук і дочка.
Онук пані Ганни Леонід працює в Монастириському РЕМі. Там четверо працівників інфікувалися разом. Нині припускають, що першим захворів чоловік медсестри, у якої уже підтвердився Covid-19. В сім’ї Ганни Львівни спершу зробили усім експрес-тести, які показали від’ємний результат.
– Ті смужки нічого не варті, ми розуміли, що в нас симптоми того коронавірусу. Та й внук був в контакті.
Через декілька днів піднялася висока температура в Олексія Васильовича. Тоді й відібрали зразки для ПЛР-тестування (полімеразно-ланцюгової реакції). Діагноз Covid підтвердився в усіх.
– Ми як уявили як нас по одному з хати виноситимуть… Надії на життя вже не мали, думали що повмираємо. А ще наслухалися, що та хвороба забирає після 65, а нам 72 і 75.
До шпиталю йти не хотіли, боялися, що до хати вже не повернуться. Відправляли молодих, аби ті одужали.
– Ви йдіть до лікарні, бо молоді повмираєте, а з нами, що буде, те буде, – казали до дочки старенькі. Але дочка не хотіла залишити батьків. – Ну як я вас залишу, – казала. – І взяти з собою не могла, бо я сліпа, бачу лише вікно і стіну, а для чоловіка потрібен спеціальний підіймач. То куди нас до лікарні, хто б там за нами ходив, – розповідає Ганна Львівна.
Лікуватися вирішили вдома разом. Перший тиждень був найважчий.
– Ослабленість була страшна, вся така хвора. Важко описати ту слабість, скільки хворіла на грип, але такого стану тяжкого ще не було. Руки й ноги крутило, ну й ні запаху, ні нюху, ні смаку, а язик був такий ніби його посипали піском і потерли.
Дочка Ярослава, якій 50 років, також переносила недугу важко.
– Дочка казала я голови підняти не можу, не знаю що буде. Вставала ледве і колола і нас, і саму себе.
Її син Леонід легше, найвища температура 37,7. Казав, що так не відчуває, інколи нудило й покашлював. А от 75-річний Олексій Васильович хоч і захворів найпізніше, коронавірус тримає досі. У нього постійно була висока температура. Якби не медики, каже Ганна Львівна, не відійшли б.
– Нас порятувала мудрість, доброта і людськість лікарів. Спершу приїжджала до нас додому Галина Шевчишин, виписала лікування, потім сімейний лікар Андрій Анатолійович Мушанський. Правда, потім і він захворів, але постійно до нас дзвонив і давав настанови. Дочка до нього також дзвонила і зранку, і ввечері, і у вихідний. Він все нам допомагав і турбувався безперестанку. А ще лікарка Марія Дутчин була в нас, виписувала лікарство, через три дні чоловік не мав вже температури й, дякувати Богу, до цієї пори нема.
Нині уже сорок днів минуло, як дізналися про Covid-19. Днями в усіх, окрім Олексія Васильовича, підтвердили негативний результат. Сподіваються, незабаром і в нього вірусу не буде, бо почувається значно краще. Дочка Ярослава проводить уроки зі школярами дистанційно, встигла вже й город посадити, правда, з сусідкою спілкується ще на відстані.
– Кажуть, що не треба було того карантину, що за скоро ввели. Але якби дійсно його не було, то от у нас від онука захворіла дочка, а вона вчителька, пішла б до дітей і що тоді? Всі діти і їхні батьки були б заражені. Село горіло б. Добре, що його запровадили скорше. Ми боялися, аби кому не передали таку тяжку слабість, бо то є гріх.
У Горішній Слобідці від початку пандемії перехворіло з три десятки жителів. Один одного оминали, але підтримували. На Вербну неділю під ворітьми Ганни Львівни залишили шутку, а напередодні Пасхи вчепили торбу з ковбасою. Дзвінків телефонних не злічити. – Вмерти нам не давали, – сміється пані Ганна. Турбота людська, каже, багато значить у такому стані.
Наталя БОРСУК