Крижаний щит на краю світу довго ховався від людських очей за стіною туману, штормів і вічної мерзлоти. Тисячоліттями мореплавці лише здогадувалися про існування величезної південної землі, а коли нарешті підійшли впритул — одразу троє експедицій із різних країн майже одночасно побачили її береги. Саме тому питання «хто відкрив Антарктиду» досі викликає гарячі суперечки серед істориків.
У січні 1820 року три окремі команди — російська імперська, британська та американська — незалежно одна від одної наблизилися до континенту. Кожна з них мала свої підстави претендувати на першість. Історія відкриття виявилася не героїчним соло одного капітана, а складним ансамблем, де переплітаються честь, національна гордість і звичайна людська цікавість.
Сьогодні, коли українська станція «Академік Вернадський» уже тридцять років веде спостереження на Антарктичному півострові, ця історія набуває особливого звучання. Серед тих, хто стояв на палубі перших кораблів, був і наш земляк із Полтавщини.
Міфічна Terra Australis і перші спроби
Ще античні географи, починаючи з Аристотеля й Птолемея, були переконані: на півдні має існувати величезний материк, який «балансує» північні континенти. На картах XVI–XVIII століть його позначали як Terra Australis Incognita — Невідома Південна Земля. Мореплавці шукали її століттями, але щоразу натикалися лише на лід і холод.
Найближче підійшов капітан Джеймс Кук. У 1772–1775 роках він тричі перетнув Південне полярне коло і дійшов до 71°10′ південної широти. Лід зупинив кораблі, і Кук зробив висновок, що якщо земля й існує, то вона «назавжди засуджена до вічної мерзлоти». Він навіть не підозрював, що до берегів лишалося менше сотні миль.
Після Кука інтерес тимчасово згас. Лише у 1819 році британський капітан Вільям Сміт випадково відкрив Південні Шетландські острови. Це стало сигналом: далі на південь точно щось є.
Три експедиції одного року
Справжній прорив стався в січні 1820-го. Три команди майже одночасно підійшли до континенту з різних сторін.
27 (або 28 — залежно від системи лічення днів) січня експедиція під командуванням Фабіана Готтліба фон Беллінсгаузена (остзейського німця на службі Російської імперії) і Михайла Лазарєва на шлюпах «Восток» і «Мирний» побачила суцільний крижаний бар’єр висотою кілька десятків метрів. Це був шельф Фімбул біля Землі Королеви Мод. Кораблі перебували приблизно за 30–32 кілометри від берега. Беллінсгаузен обережно записав у журнал про «твердий лід», але не наважився заявити про відкриття материка.
Трьома днями пізніше, 30 січня, британський капітан Едвард Брансфілд на судні «Вільямс» чітко розгледів гірські вершини, вкриті снігом. Це був півострів Триніті — північний край Антарктичного півострова. Брансфілд склав карти і зрозумів: перед ним саме та земля, яку шукали століттями.
У листопаді того ж року американський тюленебій Натаніель Палмер на крихітному шлюпі «Геро» також підійшов до Антарктичного півострова і підтвердив наявність суші.
| Експедиція | Дата 1820 року | Що побачили | Місце |
|---|---|---|---|
| Беллінсгаузен і Лазарєв | 27–28 січня | Крижаний шельф висотою десятки метрів | Земля Королеви Мод (Фімбул) |
| Едвард Брансфілд | 30 січня | Снігові гори й узбережжя | Півострів Триніті |
| Натаніель Палмер | 17 листопада | Берегова лінія півострова | Антарктичний півострів |
Дані за матеріалами National Geographic та Britannica.
Більшість сучасних істориків схиляються до того, що першим побачив континентальний лід саме Беллінсгаузен. Проте Брансфілд першим чітко зафіксував і описав сушу. Американці довго вважали першовідкривачем Палмера. Справжня картина — колективна.
Український слід у першій експедиції
На шлюпі «Восток» другою людиною після Беллінсгаузена був капітан-лейтенант Іван Іванович Завадовський. Народився він близько 1780 року на Полтавщині, неподалік Гадяча, у родині козацького походження. Навчався в Чорноморському штурманському училищі в Миколаєві, служив на Чорному морі. Під час експедиції він відповідав за навігацію, складання карт і часто виконував обов’язки перекладача.
На честь Завадовського назвали один із островів Південних Сандвічевих островів, а також льодовик на острові Петра І. Його внесок довго залишався в тіні, бо радянська історіографія «натуралізувала» всіх учасників. Сьогодні українські дослідники повертають ім’я земляка в офіційну історію відкриття.
Перша висадка і подальші кроки
Побачити континент — ще не означало ступити на нього. Перша підтверджена висадка відбулася лише 24 січня 1895 року біля мису Адэр. Група з норвезького китобійного судна «Антарктик» (серед них Карстен Борхгревінк, Леонард Крістенсен і новозеландець Александер фон Тунцельманн) вийшла на берег. Хто саме першим торкнувся ногою каміння — досі предмет суперечок, але дата вважається офіційною.
Раніше, у 1821 році, американський тюленебій Джон Девіс, імовірно, висадив людей у затоці Г’юз на Антарктичному півострові, але доказів недостатньо, і багато істориків ставлять цю подію під сумнів.
Далі пішли великі наукові експедиції: Жюль Дюмон-Дюрвіль (1840), Джеймс Кларк Росс (1840–1843), який відкрив море Росса і льодовиковий бар’єр, а вже на початку ХХ століття — героїчна ера Амундсена, Скотта та Шеклтона.
Від територіальних претензій до спільного континенту
До середини ХХ століття сім країн заявили територіальні претензії на частини Антарктиди. Ситуація могла вибухнути, але Міжнародний геофізичний рік 1957–1958 показав переваги співпраці. 1 грудня 1959 року дванадцять держав підписали Антарктичний договір. Він набув чинності 23 червня 1961-го і досі діє.
Договір забороняє військову діяльність, ядерні випробування та захоронення радіоактивних відходів, гарантує свободу наукових досліджень і «заморожує» територіальні претензії.
Сьогодні учасниками системи договору є понад 50 країн. Україна приєдналася до наукової присутності 6 лютого 1996 року, коли британська станція «Фарадей» перейшла під наш прапор і отримала ім’я «Академік Вернадський». За тридцять років українські полярники зробили вагомий внесок у дослідження клімату, біології та геофізики континенту.
Відкриття Антарктиди виявилося не одноразовим актом, а довгим процесом, у якому брали участь десятки людей різних національностей. Серед них — і полтавський дворянин Іван Завадовський, чиє ім’я тепер знову звучить у повний голос. Крижаний континент, який колись вважали недосяжним, сьогодні став символом мирної міжнародної співпраці. І кожен новий сезон на станції «Академік Вернадський» продовжує цю історію, розпочату понад двісті років тому.
