Олег Вітвіцький. Відеоблог

Бувають такі особливі хвилини, коли слова народжуються десь у піднебессі, а ти відчуваєш себе інструментом для їхнього запису на папір. Іноді ці слова приходять з музикою… А ще рідше – з Молитвою…

 

Так склалось і цього разу.

 

«І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, відвічна Україно, могутня і соборна!…», – молитовні слова, які у мить героїчного відходу до вічности зринули з вуст Василя Сліпака-«Міфа». Це були кров’ю писані слова із Молитви українського націоналіста, з якими «Міф» влився в лави «Небесного воїнства», залишивши нам взірець мужности і гідности. Це ті слова, з якими боролись і продовжують битись вже кілька поколінь Українських Героїв.

 

Вони, ці слова, кілька днів, після перегляду однойменного фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія, не полишали мене. А згодом, в одну ніч переросли у пісню… Терпку, надривну, але звитяжну… Про Конкістадора… Чомусь, саме в такому образі гордого завойовника і воїна уявлявся мені Василь. А ще, перед очима, зринали кадри із виконання ним фрагменту арії тореадора з опери «Кармен», яку «Міф» виконував, виїжджаючи на розвідку із побратимами-добровольцями. «Тореадор – друг і брат солдату», «тореадор – це і конкістадор»…

 

Так народилась Присвята! Присвята, в першу чергу, Василеві Сліпаку, а в його образі – усім, НАШИМ… Тим, хто у піднебессі, хто вже не повернеться зі своєї, з нашої війни, за кого молимось і продовжуємо боротись ми, сущі…

 

В одному із своїх останніх інтерв’ю Василь Сліпак поділився мрією – заспівати «Ще не вмерла…» на залізничному вокзалі Дніпра о шостій ранку, після війни…

 

У мене, звісно, хоч і голос не такий потужний, проте Василева мрія тепер стала моєю…

 

І я точно знаю, що заспіваю на Дніпровському вокзалі і «Ще не вмерла», і «Розплинуся в Тобі я» рівно о шостій ранку, після війни…